Ігровий імператив сучасної війни

Олег Михайлович Хайрулін

Анотація


Сучасні тенденції нестабільності, невизначеності і суперечливості соціальних явищ об’єктивно ускладнюють умови життєдіяльності людини і суспільства. Такі тенденції з часом почали використовуватися певними світовими суб’єктами майже в усіх вимірах і сенсах впливу та сферах життєдіяльності людства, особливо в тих, де відбувається зіткнення геополітичних інтересів таких суб’єктів. Наслідком цього стала актуалізація багатостороннього, поліцентричного, глобального світоустрою, в якому поступово і виразно зростали роль та значення стратегій асиметричних впливів. Геополітична боротьба все більше набуває характеру гри – масштабної, підступної, мультисценаризованої, гібридної. У зіткненнях сучасних світових гравців повномасштабно оприявнюються фундаментальні атрибути гри, як універсальної онтофеноменальної форми буття людини і суспільства; інтегрального фактору самореалізації суб’єкта; інструменту інтелектуального моделювання і вчинкового практикування життєдіяльності; як культурної функції конкуренції, включно й війни. Гра в сучасному світі остаточно набула ознак імпліцитності своїх аспектів у багатоаспектній динаміці буття. Вона стала фундаментальним засобом для здійснення будь-якої суб’єктної активності за умов ризику і невизначеності, особливо у потенційній та проявленій небезпеці. В масштабі процесів як світового, так й побутового рівнів, вона субстанційно пронизує собою увесь простір як актуальних, так і тих, що носять латентний, неоприявнений характер антагоністичних зіткнень будь-якої природи. Цей статус гра отримує в процесі і завдяки еволюції засобів воєнного протиборства і ресурсів-засобів наукової раціональніості, які онтогенетично і комплементарно визначають, підтримують і спрямовують свій взаємозалежний розвиток. Хронологія розвитку військової справи свідчить, що він відбувається як безупинне, поступове і диверсифіковане збільшення та ускладнення засобів протиборства і чітко співпадає з хронологією наукового розвитку. При цьому взаємопроникнення мілітарних аспектів у наукові і навпаки з часом стає настільки синхронізованим та інтегрованим, що важко знайти межу, за якою одне перетворюється на інше. Цей стан нами пов’язується з тим, що нестабільність, невизначеність та суперечливість сучасного світу остаточно призвели до системного, дисипативного, синергетичного ефекту, коли загальносвітова система і процеси у ній починають урівноважувати самі себе. Така динаміка хронологічно співпала з постанням і посиленням постнекласичного періоду розвитку наукового знання. Це об’єктивно і формоутворювально впливає на розвиток онтологічної картини мелітарних систем. При цьому стає очевидним те, що розвиток військової справи цілком відповідає етапам трансформації типів наукової раціональності. Тому сучасний постнекласичний етап став логічним втіленням адаптації наукового, передусім – психологічного, знання до вимог актуального середовища, особливо за критичних умов політичного протистояння. Постнекласичний модус війни розгортається в історичному просторі як таксономійна модернізація усіх попередніх етапів розвитку. Через логіку і зміст классичних принципів конвенційності, таліону і агоністики, оприявнення агоністичного, змагального модусу гри утворюються атрибути протовійни і класичного типу війни. Втіленням ключових принципів некласичної раціональності та відповідну актуалізацію пробабілістського (ймовірнісного) та мімікрійного модусів гри на аспектах класично осмисленого типу війни стає актуальним її постнекласична інтерпретація. Наостанок, через інтеграцію некласичних та постнекласичних принципів, поєднання кола модусів гри в “замку” гедонії, як alfa і omega досягнення буттєвого гомеостазу суб’єкта виникає постнекласичний тип раціоналізації феномену війни. Отож постнекласичний модус-інваріант воєнно-політичного протиборства (війни) атрибутивно реалізується через виконання принципів: 1) конвенційності; 2) таліону; 3) доповнювальності; 4) відповідності; 5) невизначеності; 6) спостережуваності; 7) суперпозиційності; 8) системної саморозвитковості, 9) антропоцентричності та 10) інтерсуб’єктивності. При цьому в контекстах ігрового моделювання суперпозиційність доцільно сприймати як вихідний кооперативно-інтенційний полімодальний стан суб’єкта життєдіяльності за будь-яких умов, особливо конфліктних. Сучасний арсенал мілітарних засобів протиборства, особливо його кластер стратегічних комунікацій, остаточно заповнився засобами, що повноцінно забезпечують виконання ігрового імперативу протиборства, який виголошує, що максимальні цілі протистояння повинні досягатися в оптимальний спосіб, мінімальною ціною, неявно та приховано. Така сутність військового протиборства у його інтерпретаційному збагаченні постнекласичними принципами надає універсалії “гра” ознак імперативності й акцентує її статус культурної функції війни.


Ключові слова


імператив; гра; війна; протиборство; світ VUCA; гібридна війна; суб’єкт життєдіяльності; вчинок; рівновага; принцип; модус; тип наукової раціональності

Повний текст:

PDF>PDF

Посилання


Академік Роменець: творчість і праці: зб. ст. / упоряд. П.А. М’ясоїд; відп. ред. Л.О. Шатирко. Київ : Либідь, 2016. 272 с.

Бауман З. Текучая современность. Санкт-Петербург: Питер, 2008. 240 с.

Бек У. Общество риска: На пути к другому модерну. Москва: Прогресс-Традиция, 2000. 384 с.

Берн E. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих отношений. Philosophical arkiv, Sweden, 2016. 164 с.

Біла книга антитерористичної операції на Сході України (2014–2016) / за заг. наук. ред. І.С. Руснака. Київ : НУОУ, 2017. 148 с.

Бжезінський 3. Велика шахівниця. Львів, Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. 236 с.

Бжезинский З. План игры: геостратегическая структура ведения борьбы между США и СССР. Москва: Прогресс, 1986. 243 с.

Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции. Пер. с фр. А. Качалова. Москва: Издательский дом “ПОСТУМ”, 2015. 240 с.

Бодріяр Ж. Фатальні стратегії. Львів : Кальварія, 2010. 192 с.

Бурдье П. Начала. Choses dites. Mосква: Socio-Logos, 1994. 288 с.

Бурдье П. Социология политики. Mосква: Socio-Logos, 1993. 336 с.

Вайнер А.Я. О противоборстве в сфере управления. Военная мысль. 1990. №9. С. 18–23.

Вітакультурна методологія: антологія. До 25-річчя наукової школи професора А.В. Фурмана : колективна монографія. Тернопіль: ТНЕУ, 2019. 980 с.

Герасимов В. По опыту Сирии. Военно-промышленный курьер (ВПК). Ассоциация военно-промышленных компаний. 2016. № 9. С. 5.

Гидденс Є. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизнь. Москва: Издательство “Весь Мир”, 2004. 120 с.

Гейзенберг В. Физика и философия. Москва: Наука. Гл. ред. физ.-мат. лит., 1989. 400 с.

Голосов Р.А, Сабуров Г.И., Шевелев E.Г., Харламов Н.Н. К теории боевых систем. Военная мысль. 1990. №9. С. 24–33.

Гусельцева М.С. Культурно-аналитический подход к изучению eволюции психологического знания: дисс… доктора психол. наук : 19.00.01. Москва, 2015. 459 с.

Кайуа Р. Игры и люди. Статьи и eссе по социологии культуры. Москва: ОГИ. 304 с.

Казанцев А.А. “Большая игра” с неизвестными правилами: Мировая политика и Центральная Азия. Москва : Фонд “Наследие Евразии”, 2008. 248 с.

Китайское искусство войны. Постижение стратегии / сост. и ред. Т. Клири. Санкт-Петербург: ЕВРАЗИЯ, 2012. 256 с.

Леви-Строс К., Структурная антропология. Москва: Наука, 1985. 536 с.

Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. Москва: Институт eкспериментальной социологии, Спб.: Алетейя, 1998. 160 с.

Мак-Кинси Дж. Введение в теорию игр: монографія. Москва: Гос. изд. физико-математ. лит., 1960. 420 с.

Макьявелли Н. О военном искусстве. Сочинения исторические и политические. Москва: Астрель, 2012. 318 с.

Методологія і психологія гуманітарного пізнання. До 25-річчя наукової школи професора А.В. Фурмана: колективна монографія. Тернопіль: ТНЕУ, 2014. 998 с.

Мягкая сила. Мягкая власть. Междисциплинарный аналіз: колл. монографія. Москва: ФЛИНТА, Наука, 2015. 230 с.

Най Дж. С. Будущее власти. Как стратегия умной силы меняет ХХІ век. Москва: АСТ, 2014. 448 с.

Нейман Дж. фон, Моргенштерн О. Теория игр и eкономическое поведение. Москва: Наука, 1970. 707 с.

Новая философская eнциклопедия: В 4 т. / научно-ред. совет: предс. В.С. Степин, заместители предс.: А.А. Гусейнов, Г.Ю. Семигин, уч. секр. А.П. Огурцов. Москва: Ин-т философии РАН, Нац. общ.-научн. фонд; Мысль, 2010. Т. 1. 744 с.

Новая философская eнциклопедия: В 4 т. / научно-ред. совет: предс. В.С. Степин, заместители предс.: А.А. Гусейнов, Г.Ю. Семигин, уч. секр. А.П. Огурцов. Москва: Ин-т философии РАН, Нац. общ.-научн. фонд; Мысль, 2010. Т. 2. 634 с.

Новая философская eнциклопедия: в 4 т. / научно-ред. совет: предс. В.С. Степин, заместители предс.: А.А. Гусейнов, Г.Ю. Семигин, уч. секр. А.П. Огурцов. Москва: Ин-т философии РАН, Нац. общ.-научн. фонд; Мысль, 2010. Т. 3. 692 с.

Психологічна енциклопедія / авт.-упорядник О. М. Степанов. Київ: Академвидав, 2006. 424 с.

Психологический словарь / под ред. В.В. Давыдова, А.В. Запорожца, Б.Ф. Ломова и др.; Москва: Педагогика, 1983. 448 с.

Савин Л.В. Сетецентричная и сетевая война. Введение в концепцию. Москва: Евразийское движение, 2011. 130 с.

Солонько И. В. Феномен концептуальной власти: социально-философский анализ. Москва, 2011. 304 с.

Степин В. С. Классика, неклассика, постнеклассика: критерии различения. Постнеклассика: философия, наука, культура. Санкт-Петербург, 2009. С. 249–295.

Стёпин В.С. Научная рациональность в техногенной культуре: типы и историческая eволюция. Рациональность и ее границы. Мат. междунар. науч. конф. “Рациональность и ее границы” в рамках заседания Междунар. института философии в Москве (15-18 сентября 2011 г.). Москва: ИФРАН, 2012. 233 с.

Стёпин В.С. Теоретическое знание: структура, историческая eволюция. Москва: Пресс-традиция, 2000. 744 с.

Стeндинг Гай. Прекариат: новый опасный класс. Москва: Ад Маргинем Пресс, 2014. 328 с.

Теория прогнозирования и принятия решений: уч. пос. Саркисян С. А., Каспин В. И., Лисичкин В. А., Минаев E. С., Пасечник Г. С. / под. ред. С. А. Саркисяна. Москва, Высш. щкола, 1977. 351 с.

Філософський енциклопедичний словник: довідкове видання під кол. ред. Київ: “Абрис”, 2002. 742 с.

Фурман А.В. Ідея і зміст професійного методологування: монографія. Тернопіль: ТНЕУ, 2016. 378 с.

Фурман А.В. Теоретична модель гри як учинення. Наука і освіта. 2014. №5/СХХІ. С. 95-104.

Фурман А. В., Шандрук С. К. Організаційно-діяльнісні ігри у вищій школі: монографія. Тернопіль: ТНЕУ, 2014. 272 с.

Фурман А. В., Шандрук С. К. Сутність гри як учинення: монографія. Тернопіль: ТНЕУ, 2014. 120 с.

Хайрулін О. М. Психологічні виміри ігрового моделювання у військовій справі. Психологія і суспільство. 2018. №1-2. С. 83–108.

Хайрулін О. М. Теоретико-психологічний аналіз змісту категорійного поняття “гра”. Психологія і суспільство. 2017. №3. С. 32–50.

Хайрулін О.М. Каскад ігрового моделювання життєдіяльності суб’єкта. Психологія і суспільство. 2019. №1-2. С. 60–91.

Хейзинга Й. Homo ludens. Человек играющий. Санкт-Петербург: Изд-во Ивана Лимбаха, 2011. 416 с.

Хопкирк П. Большая игра против России: Азиатский синдром. Москва: РИПОЛ КЛАССИК, 2004. 640 с.

Фундаментальные и прикладные исследования современной психологии: результаты и перспективы развития. Отв. ред. А. Л. Журавлёв, В. А. Кольцова. Москва: Изд-во “Институт психологии РАН”, 2017. 2704 с.

Шеллинг Т. Стратегия конфликта. Москва: ИРИСEН, 2007. 366 с.

Шерр Дж. Жесткая дипломатия и мягкое принуждение: российское влияние за рубежом. Київ: Заповіт, 2013. 152 с.

Щедровицкий Г.П. Организационно-деятельностная игра. Сборник текстов. Т. 9 (2) Москва: Наследие ММК, 2005. 320 с.

Eнциклопедия eпистемологии и философии науки / под ред. В.С. Степина, П.П. Гайденко, И.Т. Касавина, Т.И. Ойзермана, Т. Рокмора, Р. Харре, К. Хюбнера, П.Г. Щедровицкого, Б.Г. Юдина. Москва: “Канон+” РООИ “Реабилитация”, 2009. 1248 с.

Amos C. Fox and Andrew J. Rossow, Making Sense of Russian Hybrid Warfare: A Brief Assessment of the Russo–Ukrainian War, The Institute of Land Warfare, ASSOCIATION OF THE UNITED STATES ARMY, LAND WARFARE PAPER. No. 112. March 2017. 23 p.

AJP-3(B) ALLIED JOINT DOCTRINE FOR THE CONDUCT OF OPERATIONS., STANAG 2490. Союзницька Загальновійськова Доктрина для Ведення Операцій НАТО

Bennett, N. & J. Lemoine . 2014. What VUCA really means for you. Harvard Business Review, 2014 papers.ssrn.com

Brian C. Scott, Broadening Army Leaders for the Volatile, Uncertain, Complex and Ambiguous Environment. U.S. Army War College, 122 Forbes Avenue, Carlisle, PA 17013

Caillois R. Man, Play and Games. UNIVERSITY OF ILLINOIS PRESS. Urbana and Chicago. 2015. 208 p.

Cline R. S. World power assessment: A calculus of strategic drift. Washington: Center for Strategic and International Studies, Georgetown University. 1975.

Goldman E. Strategic Communication: A Tool for Asymmetric Warfarе. Small Wars Journal. October 6. 2007. URL: http://smallwarsjournal.com/blog/strategic-communication-a-tool-for-asymmetric-warfare (accessed: 12.10.2018).

Nye J. (Jr.) Soft Power: The Means to Success in World Politics. NY: Public Affairs, 2004.

Nye Joseph S. Bound to lead: the changing nature of American power. Basic Books, 1990. 167 p.

Nye. J. The future of Power. New York: Public Affairs, 2011. 320 c.

Roselle L., Miskimmon A., O‘Loughlin B. Strategic Narrative: A New Means to Understand Soft Power. Media, War & Conflict. 2014. Vol. 7(1). P. 70–84.

Fleming Brian P. The Hybrid Threat Concept: Contemporary War, Military Planning and the Advent of Unrestricted Operational Art. Fort Leavenworth, KS: U.S. Army School of Advanced

Military Studies (SAMS), U.S. Army Command & General Staff College, 2011.

Hallahan K., Holtzhausen D., Van Ruler B., Vercic D., Siramsh K. Defining Strategic Communication. International Journal of Strategic Communication. 2007. No 1.




DOI: https://doi.org/10.35774/pis2019.03.073

Посилання

  • Поки немає зовнішніх посилань.


ISSN 2523-4099 (online), ISSN 1810-2131 (print)